Слухаємо, а не чуємо.
Так, саме так можна охарактеризувати сьогодні культуру спілкування.
Нерідко після розмови із кимось розумієш, що, в кращому випадку, те, чим поділився – пройшло повз вуха. Нас послухали, але не почули.
Або й самі зацікавлені лише в тому, щоби виговоритись і зовсім все одно, а що там у співрозмовника.
Ми не надаємо значення тому, що через того, хто поруч тут і зараз, до нас часто промовляє Бог.
Бо ми звикли говорити до Бога здебільшого тоді, коли скрутно або чогось треба попросити.
Ера монологів – це ера самотності. Лише людина має дар мови і як нечуло вона іноді ним користає, перетворюючи слова на пусті фрази “для годиться”. Етикет гарної усмішки і пустих слів пробрався, на жаль, уже і в приватні кола, сімейні, родинні.
Коли ми не чуємо один одного – віддаляємося. З того моменту, як в подружжі, до прикладу, зникає складова “бути вислуханим і почутим”, починається віддалення.
Почути – означає виявити ближньому найбільшу шану. Я чую тебе, бо мені важливі твої думки, я готовий співпереживати разом з тобою.
Що не дозволяє нам почути іншого? Дуже часто – стереотипне і шаблонне мислення. Ми зустрічаємось не з людиною, а з нашою заздалегідь сформованою думкою про неї. Навішані ярлики просто не дозволяють нам почути ближнього. Бо що він-вона може мені сказати, він же ж багатий, бідний, розумний, зазнайкуватий…
Насправді кожного дня ми робимо свій вибір і не варто думати, що люди – незмінні. Може розмовою з нами та чи інша людина хоче змінити себе чи свої стосунки з нами і світом.
Інша причина, чого ми не здатні чути ближнього – це голос нашого его, який глушить. Як можна чути іншого, якшо всі наші думки і слова про те, як мені добре чи погано… Неважливо, як тобі. Я не бачу тебе, бо що у тебе, от у мене – проблеми, радощі, скарги тощо…
Але спілкування є для того, щоби ми говорили одне одному про те, як важливо, що ти є.
Тим, що ми зуміємо вислухати – говоримо ближнім, що вони важливі для нас. І вислухавши – чуємо себе, бо у словах і порадах інших говорить Бог.
Автор: Тетяна Трачук
